Жак Дерріда. Дарувати час
Жак Дерріда. Дарувати час / Переклад з французької Мирослави Ющенко. – Львів: Літопис, 2008. – 208 с. «Король забирає весь мій час, я віддаю решту Сен-Сіру, якому хотіла б віддавати весь», – таким загадковим епіграфом
розпочинається черговий інтелектуальний виклик відомого французького філософа Жака Дерріди в його книзі «Дарувати час». «Donner le temps. I. La Fausse monnaie» (оригінальна назва твору) вперше видано у Франції 1991 року. Дерріда зізнається, що підґрунтям твору стала проблематика дару, над якою він роздумував у своїх лекціях в Еколь Нормаль 1978 року, в Єльському університеті 1979 року і під час курсу в Чиказькому університеті в квітні 1991 року. З того часу книгу було перекладено різними мовами світу, деякі переклади неодноразово перевидавалися, незважаючи на те, що стиль Дерріди не є ані легким для сприймання, ані конотаційно прозорим. Словами епіграфа, який є ключем до тексту, мадам де Ментенон, фаворитка Короля-Сонця Людовіка XIV і за іронією долі дочка фальшивомонетника, звертається до мадам Бренон. Шкода, що український переклад позбувся другої частини назви книги «La Fausse monnaie» («Фільшиві гроші»), адже ця на перший погляд неважлива деталь приховує інтелектуальний ребус: проблемою «фальшивої монети» Дерріда розпочинає свої роздуми, і саме до неї він повертається в завершенні твору.
Сен-Сір – це заклад для збіднілих дівчат благородного походження, що його заснувала мадам де Ментенон і якому вона хотіла б «віддавати більше часу». Слово «віддавати», «дарувати» у французькій мові співзвучне зі словом «час»: щось на зразок українського «презентувати» і англійського «present», що означає «присутність в цю хвилину». Власне на цьому смислі презентації як дарування зосереджується Дерріда; і саме цей смисл озвучено в заголовку книги. Але презентація також може означати момент, коли щось стає дійсним, присутнім в теперішньому часі. Що спільного мають час і дар? Здавалося б, нічого, адже час не може презентувати нічого такого, що можна було б побачити, бо і сам час невидимий: така собі невидима можливість всього, що завгодно, крім себе самого, а тому – неможливість. Вираз «давати час» може означати можливість займатися чим завгодно або взагалі нічого не робити, але часу як такого ніхто не отримує. Те ж стосується поняття «дару». Звертаючись до відомого дослідження М. Мосса «Нарис про дар. Форма і зміст обміну в архаїчних суспільствах» (1925 р.), Дерріда показує, що, незважаючи на ґрунтовний аналіз звичаїв дарування в різних культурах, концептуальна суть дару залишається невловимою. Даром може вважатися лише те, що не передбачає і не вимагає вдячності ні в якій формі. Будь-яка відповідь, жест подяки нівелює дар, нищить його безкорисну суть, а тому істинний дар неможливий, недосяжний. Крім часу і дару ще одним «неіснуючим» поняттям є Буття. Дерріда звертається до текстів пізнього Гайдеґґера, в яких він пояснює Буття як те, що не існує в теперішньому часі, бо стає об’єктом забування ще до моменту свого осмислення, але існує певним чином у мові. За допомогою виразу «Es gibt» («це є»), Гайдеґґер звертає увагу на дієслово geben (давати, дарувати) та іменник Gabe («подарунок»), а також на пасивний стан мовної конструкції «Es gibt», що по суті є презентацією Буття або презентацією часу. Гайдеґґер пропонує різноманітні способи аналізу «Es gibt», але найцікавішим з них для Дерріди є гайдеґґерівське розуміння «Es» як того, що презентує Буття / час. У такому розумінні «Es» Дерріда бачить його як ідею, яка, на його думку, є ключовою – ідею гри, «Zuspiel». Стосується це Буття, часу чи то розгортання присутності, пише Дерріда, «Es gibt» spielt, грає в дусі Entbergen того, що звільнює від відходу, від зникнення зникнення, коли те, що приховано, віднаходить себе, коли спадає завіса. Але якщо в Гайдеґґера те, що з’являється, коли спадає завіса, є Буття, то для Дерріди ця гра є грою смислотворення, яке розгортається в особливих сферах людського існування. Зникнення зникнення не означає появи Буття, і навіть якщо щось з’являється, воно небуттєве. Небуттєвість, яка проявляється в грі смислотворення, і є часом. Те, що продукує ця гра, – це небутійне буття і неіснуючий час людського існування. Тобто для Дерріди вони є справжнім даром смислотворчої гри. В цих роздумах Дерріда полемізує з Гайдеггером. Проте його метою є не просто деконструювати фундаментальні основи феноменології. Він намагається звернутися до фундаменту самої деконструкції і показати взаємозв’язок понять Буття і часу з точки зору деконструкції. Безумовно, деконструкція випливає з визнання неможливості змістовної експлікації Буття, але чи означає це, що деконструкція відмовляється від Буття взагалі? Це власне і є питання, до якого звертається Дерріда щоразу, коли роздумує про проблему дару. Те, що Буття неможливе, не існує в світі людського існування, хоч може бути помисленим, принципово по-різному виражається в Дерріди і Гайдеґґера. Забуття неіснуючого в той же момент виносить неіснуюче за межі людського світу, але якщо вважати Буття існуючим в світі, хоча й таким, яке постійно забувають, це означатиме присутність Буття в світі людського існування. Буття позачасове, і тому воно анігілює час. Час можливий і коли буття відсутнє, він небуттєвий, неможливий як існування, але можливий як неіснування. Час є тим істинним даром неіснування, який стирає, забуває Буття ще до його появи і таким чином створює інші, небуттєві структури людського існування (або ж утворюється цими структурами). На думку Дерріди, проблематика дару існує лише в контексті сліду й тексту. Щоб пояснити свою тезу, він звертається до оповідання Ш. Бодлера «Фальшива монета». Сюжет історії доволі простий. На виході з тютюнового кіоску двоє чоловіків зустрічають жебрака. Але ще в кіоску один з них, той що купив тютюн, ретельно розкладає решту по кишенях: «До лівої кишені свого жилета він вкинув дрібні золоті монети; до правої – дрібні срібні монети; до лівої кишені штанів – жменю крупних, і нарешті до правої – срібну двофранкову монету, яку перед тим він уважно розглянув» (с. 201). На прохання жебрака подати милостиню, цей чоловік на подив свого друга зробив щедру пожертву двофранковою монетою. Аргумент, який він представив другові, був доволі простий: він віддав жебракові фальшиву монету. Дерріда присвячує більшу половину своєї книги аналізу цього оповідання. Епіграфом до останнього розділу «Дарувати час» є слова Едгара По про те, що не може існувати фальшивого, якщо немає справжнього; але якщо підробок немає, це ще не означає, що оригінал відсутній. «Яке ми взагалі маємо право говорити про підробки?» – каже Е. По. Дерріда аналізує символічну природу фальшивки, метою якої є подвоїти оригінал і стати його незаконним символом, що особливо добре видно на прикладі грошей. Що таке гроші, як не символ чогось іншого, що вони заміщають? Не лише гроші – як фальшиві, так і справжні – повністю символічні, неістинні в цій розповіді Бодлера. Всі інші компоненти сюжету, так само, як два чоловіки і жебрак, дійові особи оповідання, залучені в символізм неістинності, фальшивий процес обміну неіснуючими дарами. Навіть тютюн – це лише дар, пише Дерріда в третьому розділі книги під назвою «Поетика тютюну». Щоб зрозуміти природу цього символізму, потрібно зосередитися на головній події оповідання: милостині, зробленій за допомогою фальшивої монети. Поки оповідач не знає, що монета фальшива, він сприймає милостиню як істинний дар, королівський дарунок жебракові, але припускає, що справжнім бажанням його друга було зробити гарне враження про себе, яке було б непотрібним, якби хтось цього не бачив. Ця думка вже певним чином обезцінює дар, суть якого повністю зникає, коли друг розповідає, що монета була фальшивою. Оповідач також припускає, які наслідки, згубні або якісь інші, може спричинити фальшива монета в руках жебрака: його можуть заарештувати, коли він намагатиметься заплатити монетою; можливо, друг хотів обманути Бога, подавши милостиню несправжніми грошима. Але коли він вдивляється в його очі, бачить там святу наївність. Все, що відбулося з другом оповідача, – результат його власного безглуздя. Оповідач, який за словами автора, «вічно зайнятий пошуками полудня о чотирнадцятій годині» (тобто, схильний шукати смисли і значення, які не існують в реальності), вибудовує цілий ланцюг подій з того, що для його друга навіть не є подією. Кожен фрагмент цього ланцюга має риси фальшивого дару, бо насправді не існує. Але що таке реальність в цій історії? Милостиня, зроблена фальшивою монетою, друг, який вважає її доброю справою, тютюн, який зникає як дим? Ніщо не має рис реальності, ніщо не є істинним в цьому оповіданні. Парадокс, але все неістинне, що відбувається в оповіданні, має риси істинного дару, який для того, щоб бути істинним, не повинен бути і не повинен бути істинним. Перед нами низка подій, кожна з яких має структурні характеристики істинного дару і кожна з цих подій, ідучи одна за одною, утворюють часову послідовність в очах читачів. Ця послідовність, так само як і тривалість часу – для кожного різна. Для оповідача щільність часу, його довжина набагато важливіша, ніж для інших учасників цього процесу, оскільки вона наповнена більшою кількістю смислових замін. Таким чином, Дерріда проводить читачів повним колом: він знову повертає їх до ідеї підрахунку часу за щільністю смислоозначення. Філософ критикує європейський «онто»-центризм – постійний пошук адекватної «моделі світу», що випливає з прагнення творити нові «онтології». Згідно з Деррідою, реальність, яка нас оточує, артикулюється семіотично, і лише мислитель кваліфікує її в якості «трансцендентального означуваного». Людина, яка пізнає (це те, що, по суті, означає поняття «суб’єкт»), не існує поза текстом, а тому неможливо інтерпретувати текст за допомогою погляду ззовні. Свідомість може лише «центрувати» текст, організовуючи його навколо семантичних зв'язок. Таким чином, Дерріда радикально деконструює «головну дійову особу» класичної західної культури, а разом з тим і претензії європейського світогляду на вселенський універсалізм.
Немає коментарів:
Дописати коментар